КОСТОМАРОВ

Вступ

Актуальність дослідження. Як ми знаємо, хоч і часто про це забуваємо, українці живуть не лише в Україні, але й по усіх усюдах за її межами. Наче чарівним поясом, укутана з усіх боків незалежна Україна своїми етнічними землями, що перебувають зараз у складі сусідніх держав – Росії, Білорусі, Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови. Але і там живуть українці, і багато видатних діячів українського народу народилося саме тут.

Микола Костомаров - видатний український та російський історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, етнопсихолог. Член-редактор Петербурзької археологічної комісії (1860—1885), член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Московського археологічного товариства, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук (1876).

          Отже, дана тема роботи актуальна тому що це яскравий приклад людини, яка пішла проти течії та ламала проросійську систему в якій тодішні його дії та творчість були під гнітом проросійської влади. Микола Костомаров чітко виразив у своїй творчості всі проблеми Українського народу під гнітом проросійської влади.

          Об’єкт дослідження -  вся творчість Миколи Костомарова, а саме думка виражена в прозі.

          Предмет дослідження – ідейно – художні особливості прозової творчості Миколи Костомарова зосереджені на світогляді митця, особливості концепції та їх реалізації у творах.

Мета наукової роботи полягає у дослідженні ідейно – художніх особливостей прозової творчості Миколи Костомарова зосередженій на світогляді митця, особливості концепції та їх реалізації у творах.

Сформульована мета роботи передбачає виконання таких завдань:

• Вивчення світоглядних засад творчості Миколи Костомарова, ознайомлення з його прозою;
• Народознавчі впливи на змістовну характеристику творчості;
• Зосередження уваги на змістовних елементах прозових творів, а саме на конфліктах, сюжетах композицій, образах, позасюжетних елементах, тощо;
• Вивчення автобіографії митця;
• Літературознавчі розвідки творчого спадку Миколи Костомарова;
• Взаємозв`язок етнографічної та літературної діяльності автора.

Відповідно до мети та завдань у дослідженні застосовувались різні загальнонаукові та літературознавчі методи. Описовий метод застосовано як основний для дослідження творчості письменика.

Джерела дослідження. Джерелом дослідження в роботі стали прозова творчість Миколи Костомарова Книги Буття Українського Народу, Богдан Хмельницький (1884), Богдан Хмельницький (1859).  Історія України в життєписах визначніших її діячів (1918), Руїна (1868), Збірник творів Ієремії Галки (1875), Народні пісні, зібрані в західній частині Волинської губернії у 1844 році Миколою Костомаровим (1859), Мазепа, Мазепинці, Бунт Стєньки Разіна (1859)

та ін…

Наукова новизна полягає в спробі комплексного системного аналізу ідейно – тематичних, жанрово – стильових, ідейно – художніх особливостей прозової творчості Миколи Костомарова.

Практична цінність дослідження полягає в можливості використання одержаних результатів вивчених взаємозв’язків для підготовки до лекції з української літератури в університетах, зокрема при вивченні прозової творчості Миколи Костомарова та результати дослідження можуть стати в нагоді при написанні рефератів, курсових, бакалаврських та магістрських робіт у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів: виконання магістрської роботи на факультеті української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка.

Розділ I. Постать Миколи Костомарова в культурно-історичному контексті

Микола Костомаров [14, C. 441] народився в слободі Юрасівка, на території сучасної Воронезької області Росії. Колись тут був Острогозький козацький слобідський полк, але по скасуванні козацького устрою на Слобожанщині, ці землі відійшли до Воронезької губернії, і так стали Росією.

Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком. Мати (у дівоцтві Мельникова) - українська селянська дівчина, раніше кріпачка, по 1812 рік навчалась в одному з московських пансіонів. Батько з матір'ю обвінчались після народження сина. Батько трагічно загинув, не встигши усиновити Миколу. Тому по 1832 рік Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері.

Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого. Батьки  Костомарова намагалися прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати добру освіту. Тому вже з 10 років Миколу Костомарова відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом до Воронезької гімназії, яку той закінчив 1833 році.

За деякими відомостями, батько Миколи, Іван Костомаров, походив родом із тих самих козаків-переселенців, які заснували у XVII столітті Острогозький полк, а мати, Тетяна Петрівна (Костомариха, як звав її Тарас Шевченко), була українською селянкою зі Східної Слобожанщини.

Він був близьким другом Тараса Шевченка і одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства у 1846 році, й написав її програмний твір – «Книгу буття українського народу». Він одним із перших великих українських істориків, що ґрунтовно довів у своїх працях належність князівської України-Русі до історії сучасної йому України.

Викладаючи історію спочатку в Київському університеті, а після заслання у справі Кирило-Мефодіївського братства до Саратова, ставши професором Петербурзького університету, Костомаров у своїх працях відстоював ідею існування українського народу вже в ІХ столітті і належності історії часів княжого Києва саме до історії України. Ось як він писав про давність української нації в праці «Богдан Хмельницький»:

«Народ, який населяє у наш час більшу частину Галичини та Буковини, Люблінську губернію Царства Польського, губернії Російської імперії: Подільську, Волинську, Київську, частину Гродненської та Мінської, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, землю війська Кубанського, народ, що складає значну частину народонаселення в губерніях: Воронізькій, Курській, Херсонській, народ, що має свої поселення у губерніях: Саратовській, Астраханській, Самарській, Оренбурзькій і землі Війська Донського, народ, який називають українцями, малоросіянами, черкасами, русинами та просто руськими, належить до найдавнішої галузі племені слов’янського. В глибокій давнині ми бачимо його на просторі, що належить зараз до Галичини, Волині, Поділля, Бессарабії, київської та херсонської губернії під іменами Великої Скуфії, антів, волинян».

Писав Микола Костомаров і українські поезії, під псевдонімом Ієремія Галка. У вірші «Пісня моя» він оспівує всю велику українську етнічну територію, від західного Сяну до східної річки Сосна, на якій є місто Острогозьк, чільне місто Східної Слобожанщини, зараз російське, але зі співучою українською душею:

Од Сосни і до Сяна вона протягнулася,

До хмари карпатської вона доторкнулася,

Чорноморською водою вмивається,

Лугами, як квітками, квітчається,

Дніпром стародавнім підперезана,

Річками, як стрічками, поубирана,

Городами-намистами пообвішана.

1833 рік - Микола Костомаров вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету. Вже у цьому навчальному закладі він проявив непересічні здібності до навчання.

На світогляд М.І. Костомарова вплинули професор грецької літератури Харківського університету А.О. Валицький та професор всесвітньої історії М.М. Лунін.

1836 рік - Костомаров закінчив університет, а в січні 1837 року склав іспити на ступінь кандидата й отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером.

Залишивши службу в армії, М. Костомаров їде до Харкова, а потім до Москви писати історію слобідських козаків. Молодий учений взявся за цю працю, відчувши гостру потребу наповнити російську історію новим змістом, а саме: народним життям, яким воно було в різних частинах Російської імперії. Стрижнева ідея історіософії Костомарова - історія народу та його духовне життя - була протилежною офіційній історіософії, яка висвітлювала тільки історію держави. Він навіть визначив собі життєве кредо: "З народом проти держави".

Наприкінці 30-х - на початку 40-х pоків Mикола Костомаров знайомиться із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською мовою і видавати художні твори під псевдонімами "Ієремія Галка", "Іван Богучаров". Це драма "Вітка", "Українські балади", трагедія "Сава Чалий".

Наприкінці 1840 pоку Костомаров здає магістерський екзамен і починає працювати над дисертацією "Про причини та характер унії в Західній Росії". Фактично у своїй дисертації він висвітлив боротьбу українського народу за незалежність від шляхтянської та католицької експансії, показав народні маси як найважливіший суб'єкт історії. Тому захист не відбувся.

На початку 40-х pоків Костомаров працював помічником інспектора в Харківському університеті, викладав історію у приватних школах та інших навчальних закладах, не припиняючи займатися науковою та літературною діяльністю. Саме тоді в полі його наукової та літературної зацікавленості було повстання козаків під проводом Наливайка. Костомаров також писав біографічний нарис родини князів Острозьких.

У січні 1844 pоку Костомаров захистив дисертацію "Про історичне значення руської народної поезії", у якій заявив про своє позитивне ставлення до поезії Тараса Шевченка.

Ще у травні 1843 pоку Костомаров починає працювати над ґрунтовним дослідженням - історією епохи Богдана Хмельницького, що наштовхнуло його на думку залишити Харківський університет і переїхати до Києва.

Прибувши до Києва, отримав призначення на посаду вчителя історії в гімназії. З серпня 1845 він працював старшим учителем історії у приватних пансіонах та в Інституті шляхетних дівчат.

У червні 1846 року рада Київського університету Святого Володимира обирає Миколу Костомарова ад'юнкт-професором на кафедрі російської історії. Згодом його лекції набувають широкої популярності серед студентів. У своїх наукових студіях Костомаров зосереджується на україністиці. Працює над науковою роботою "Богдан Хмельницький", надрукував працю "Слов'янська міфологія" (1847), підготував до видання літопис Самійла Величка. Працюючи в Києві, він знайомиться з колом передової інтелігенції, серед якої: М. Максимович - перший ректор університету Святого Володимира, П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський. Зустріч М. Костомарова з Тарасом Шевченком згодом переросла у дружбу.

На межі 1845-1846 років Микола Костомаров разом з М. Гулаком і В. Білозерським починають поширювати ідеї народності, слов'янської єдності. Захопившись історичним минулим, культурою та літературою України і бажаючи її національного відродження та соціального процвітання, вони створюють таємне товариство, яке отримало назву Кирило-Мефодіївського братства. Основні його постулати, викладені в революційному дусі, були вміщені в програмному документі товариства "Книзі буття українського народу". Микола Костомаров став автором статуту братства, інших документів, а також самої ідеї, яка полягала в боротьбі за вільний розвиток слов'янських народів. Михайло Грушевський відзначав, що весь новий український рух бере свій початок з Кирило-Мефодіївського братства.

Весною 1847 року за доносом студента О. Петрова його заарештували разом з М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішем, О. Навроцьким. Арешт Костомарова відбувся саме напередодні його весілля з Аліною Крагельською (вони обвінчалися лише через 28 років).

Звинувативши у державному злочині, Костомарова спочатку ув'язнили у Петропавлівській фортеці, де він перебував рік, а потім на довгих дев'ять років заслали до Саратова.

На початку лютого 1856 року у зв'язку зі сходженням на престол імператора Олександра II з Костомарова формально зняли політичний нагляд, а також заборону друкувати наукові та художні твори. Він здійснює тривалу поїздку за кордон. Після повернення готує до друку історичні праці "Богдан Хмельницький", "Бунт Стеньки Разіна".

1859 року з Костомарова було знято заборону "служить по научной части", він переїздить до Санкт-Петербурга і стає професором кафедри російської історії Петербурзького університету.

1861 - Костомаров отримав золоту медаль від Санкт-Петербурзької академії наук за аналіз твору І. Попки "Чорноморські козаки". Тут сформувались його політичні погляди як поміркованого демократа, який стояв на позиціях українофільства.

1861-1862 pоків у Санкт-Петербурзі виходив журнал "Основа", що був рупором українського руху. Тут часто друкував свої статті й Костомаров.

З 1860 року Микола Іванович був членом Археографічної комісії. Готував видання "Актів Південної та Західної Росії". На базі Санкт-Петербурзьких, Московських, Варшавських та інших архівів Костомаров написав і опублікував низку капітальних праць з історії України, зокрема "Руїна" (1879-1880), дослідження "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок" (1876), "Мазепинці" (1884).

1864 - рада університету Святого Володимира присвоїла Костомарову науковий ступінь доктора російської історії. 1876 році його було обрано членом-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук, 1884-го - почесним членом Київського університету Святого Володимира, у різні роки Миколу Костомарова обирали почесним членом багатьох інших закладів, наукових товариств та установ, також і закордонних - Південно-Слов'янської академії, Сербського наукового товариства. Але до самої смерті Костомаров зберіг за собою тільки одну службову посаду - члена Археографічної комісії, яка видала за його редакцією 12 томів унікальних "Актів".

1872 року його було нагороджено золотою медаллю Петербурзької академії наук, а 1880 - орденом Станіслава І ступеня.

Особлива сторінка в житті Костомарова - його публіцистична та полемічна діяльність. За участю Миколи Костомарова були створені журнали "Киевская старина" та "Вестник Европы", де кожного року публікувалися його праці з історії України.

Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження: "Про значення критичних праць Костянтина Аксакова з російської історії" (1862), "Про ставлення російської історії до географії та етнографії" (1863), "Початок єдиної держави в давній Русі" (1870), "Петро Могила перед судом дослідників нашого часу", "Про козаків" (1878).

На думку багатьох дослідників, Микола Іванович Костомаров був унікальним мислителем XIX століття, який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю.

У 60-х - 80-х pоках XIX століття, крім наукових праць, Костомаров написав низку белетристичних творів на історичну тематику, зокрема "Кудеяр", "Холоп", "Холуй", "Чернігівка". Цінним мемуарним джерелом є "Автобіографія" М.І. Костомарова.

1874 року Костомаров брав участь у III археологічному з'їзді в Києві, був головою відділення історіографічної географії та етнографії. Під овації в залі університету Святого Володимира він зачитав реферат "Про утворення київської дружини та її значення в давні часи і про її зміни в наступному побуті руського народу".

1884-1885 pоках тяжка хвороба позбавила Миколу Костомарова можливості працювати на повну силу.

Помер Костомаров у квітні 1885 року і був похований на Волковому кладовищі у Санкт-Петербурзі.

Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Репутація Костомарова як історика і за життя, і після смерті його неодноразово піддавалася сильним нападкам. Йому дорікали в поверховому користуванні джерелами та огріхами, що через це траплялися, в однобічності поглядів, у партійності. У цих закидах була частка істини, втім, вельми невелика. Неминучі у всякого вченого дрібні промахи і помилки, можливо, дещо частіше зустрічаються у творах Костомарова, але це легко пояснюється незвичайною різноманітністю його занять і звичкою покладатися на свою багату пам'ять. У тих небагатьох випадках, коли партійність справді виявлялася у Костомарова — а саме в деяких його працях із української історії, — це було лише природною реакцією проти ще більш партійних поглядів, які висловлювались в літературі з іншого боку. Не завжди, далі, сам матеріал, над яким працював Костомаров, давав йому можливість дотримуватися своїх поглядів на завдання історика. Історик внутрішнього життя народу за своїми науковими поглядами і симпатіями, він саме у своїх роботах, присвячених Україні, змушений був з'явитися зображувачем зовнішньої історії.

Ним була внесена і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної історії. Сам Костомаров розумів і здійснював її головним чином у вигляді вивчення духовного життя народу. Пізніші дослідники розсунули зміст цієї ідеї, але заслуга Костомарова цим не зменшується. У зв'язку з цією основною думкою робіт Костомарова стояла у нього інша — про необхідність вивчення племінних особливостей кожної частини народу і створення обласної історії. Якщо в сучасній науці встановився дещо інший погляд на народний характер, який заперечує ту нерухомість, яку приписував йому Костомаров, то саме роботи останнього послужили поштовхом, залежно від якого стало розвиватися вивчення історії областей.

Вносячи нові й плідні ідеї в розробку російської історії, досліджуючи самостійно цілу низку питань у цій галузі, Костомаров, завдяки особливостям свого таланту, пробуджував, разом з тим, живий інтерес до історичних знань і в масі публіки. Глибоко вдумуючись, майже вживаючись у досліджувану ним старовину, він відтворював її у своїх роботах такими яскравими барвами, в таких опуклих образах, що вона приваблювала читача і незгладимими рисами вросла в його світогляд. В особі Костомарова вдало поєднувалися історик-мислитель і художник — і це забезпечило йому не тільки одне з перших місць серед російських істориків, але і найбільшу популярність серед читацької аудиторії.

«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все життя.

1. Світоглядні засади творчості Миколи Костомарова

В історії культури кожного народу умовно можна визначити два типи діячів. Одні зосереджують свою енергію тільки на певній царині творчості, інші намагаються обійняти духовним зором усю багатоманітність життя свого народу, прилучитися до розвитку його творчого духу, примножити його сили в боротьбі за суспільний прогрес і національний розвиток. Саме до таких діячів належить і Микола Костомаров — визначний історик, громадський діяч, письменник, літературознавець, фольклорист і педагог, який, за словами Грушевського [8], «розбивав ідеологічні підстави старожитної царської Росії ту вінчану офіціальною тріадою «православія, самодержавія і народності» миколаївську Росію, що привалила була своїм тягарем народне життя і загородила шляхи поступу і розвитку».

 Його твори та лекції користувалися надзвичайною популярністю в сучасників далеко за межами України. Був ідеологом Кирило-Мефодіївського братства й автором його найголовнішого програмного документа "Книга буття українського народу». Відстоював право на самостійний і вільний розвиток української мови та літератури. Здійснив глибокий науковий огляд майже всього комплексу вітчизняних літописів. Одним із перших висунув вимогу до історіографів вивчати народну діяльність в усіх сферах життєвого процесу суспільств і обґрунтував необхідність з'ясування взаємодії народності й державності. Досліджував українське козацтво, зокрема його склад, рухи, причини їх виникнення та поразки. Вважав, що козацтво не є негативним чинником для розвитку державності, й підкреслював, що притаманні козацтву традиції народної "вольниці" та демократизму справляли позитивний вплив на тогочасне суспільство. Першим увів до наукового обігу визначення Запорозької Січі як християнської козацької республіки.

У різні роки написав кілька серій історичних творів, найвідоміші з них: з української історії – "Богдан Хмельницкий" (1859), "Руина" (1879–1880), "Мазепа" (1882), "Мазепинцы" (1884); з російської історії – "Бунт Стеньки Разина" (1858), "Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород–Псков–Вятка" (1863), "Смутное время Московского государства в начале 17 столетия" (1863); з польської історії – "Последние годы Речи Посполитой" (1869); із всесвітньої історії – "Патриарх Фотий и первое разделение церквей" (1868).

Миколі Костомарову належить заслуга заснування першої таємної української політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, програма якого передбачала скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності та свободи слова, боротьбу проти самодержавного режиму централізму, за право кожного народу на вільний національний розвиток, утворення федерації рівноправних слов’янських народів. Він багато зробив для вивчення етногенезу східнослов’янських народів, їх міфології, вірувань, словесної творчості, важко переоцінити його внесок у визначення менталітету українського народу та розвитку його національної самосвідомості, обстоювання самостійності української мови й культури.

Протягом десятків років Костомаров був активним учасником громадсько-політичного і культурно-національного процесу, володіючи неабияким хистом агітатора й публіциста.

Як історик, Микола Костомаров, на противагу державницькій концепції й імперському централізмові з його деспотизмом і поневоленням народів, утверджував провідну роль народних мас в історичному житті, досліджував визвольні народні рухи, увів у науковий обіг велику кількість архівних історичних документів і матеріалів. Він автор близько 300 фундаментальних наукових досліджень, критичних і полемічних статей, багато з яких безпосередньо стосуються минулого і тогочасного життя українського народу.

Костомаров був ініціатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл. Неабиякими є його заслуги у збиранні народної творчості, у вивченні українських звичаїв і побуту, в розвитку теоретичних засад народжуваної тоді фольклористики, у виробленні на основі народної естетики літературної теорії нової української літератури.

Микола Костомаров став першим фаховим українським літературним критиком, який виробляв її науково-методологічні основи, одним з організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Тараса Шевченка. Він перекладав твори слов’янських і західноєвропейських літератур, що сприяло розвиткові українського літературного процесу.

Поряд із вивченням історії України й Росії чи не найбільша заслуга належить Костомарову в становленні нової української літератури, у розбудові в ній нових художніх напрямів, нової тематики й проблематики, інтегруванні в неї здобутків європейського літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, творенні нових жанрів та засобів образного мислення.

Причетність Миколи Костомарова до громадського, наукового і культурно-літературного життя полягає не тільки в тому, що його самого творила епоха 30 — 80-х років, а й у тому, що він залишив на ній відбиток свого творчого духу, ставши, за словами І. Франка, «апостолом кращої долі України».

Головним джерелом для пізнання життя «живого народу» стає для Костомарова словесна творчість. Ознайомлення із збірниками народних пісень М. Максимовича, І. Сахарова, П. Лукашевича, із «Запорожской стариной» I. Срезневського, з працею О. Бодянського «О народной поэзии славянских племен», із творами тогочасних українських письменників та Миколи Гоголя пробудили у нього бажання якомога глибше пізнати український народ, його історію, звичаї, усну поетичну творчість у її живому побутуванні, вдосконалити знання української мови, якою він через своє походження і виховання володів слабо. З цією метою Костомаров робить етнографічні екскурсії в села Харківщини, відвідує народні посиденьки, шинки, заходить у розмови простолюду, розпитує про його життя, записує українські пісні та характерні слова й вирази (на кінець 1843 року він зібрав близько 500 народних пісень). «Любовь к малорусскому слову, — записує він в автобіографії, — более и более увлекала меня; мне было досадно, что такой прекрасный язык остается без всякой литературной обработки и сверх того подвергался незаслуженному презрению».

Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського літературного процесу, зокрема спілкування з П. Гулаком-Артемовським, Г. Квіткою-Основ’яненком, А. Метлинським, а особливо з І. Срезневським та членами його літературного гуртка, з О. Корсунем, О. Бецьким, М. Петренком, Я. Щоголевим, П. Кореницьким, П. Писаревським, спонукало Костомарова до писання творів українською мовою. На початку 1838 року він створив трагедію «Сава Чалий», а протягом 1839 — 1840 років виходять з друку його віршові збірки «Українські балади» і «Вітка». У 1841 році була опублікована друга його історична трагедія «Переяславська ніч». Того ж року він подає на захист магістерську дисертацію «О причинах и характере унии в Западной России». Однак після тривалого розгляду в Харкові й Москві міністр народної освіти С. Уваров відхиляє її й наказує знищити весь тираж. Костомаров обирає нову тему — «Об историческом значении русской народной поэзии», хоча професор М. Протопопов заявив, що такий предмет, як «мужицкие песни, унизителен для сочинения». Тоді як М. Лунін до самої ідеї ввести в історичну науку народний елемент поставився прихильно, більшість професорів університету висловилася проти, «находя, что Костомаров немного помешан: ходит по селам, сидит в шинках с хохлами, пишет на тарабарском языке и вдобавок вольнодумствует». Однак монографія «Об историческом значении русской народной поэзии» була опублікована в 1843 році й успішно захищена як магістерська дисертація в січні 1844.

 Костомаров був знайомий із П. Кулішем, М. Гулаком і В. Білозерським, а працюючи в університеті, зійшовся з О. Марковичем. З ними він вів розмови про загальнослов’янські проблеми, які із сфери науки і літератури дедалі більше переходили у сферу політичну. Так виникла ідея федерації вільних слов’янських народів на зразок давніх грецьких республік або Сполучених Штатів Північної Америки. В бесідах про організацію товариства брали участь Шевченко та Пильчиков (Куліш жив тоді в Петербурзі).

З метою реалізації своїх політичних ідей у грудні 1846 — січні 1847 років вирішено було утворити Кирило-Мефодіївське братство, статут якого написав М. Костомаров. Програмні засади товариства, крім «Статуту Слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія», були викладені в «Книзі буття українського народу» та у відозвах «До братів українців», «До братів росіян», «До братів поляків».

Ідеологія діячів Кирило-Мефодіївського братства, що генетично була зв’язана з програмою декабристського «Товариства з’єднаних слов’ян» та з «Книгами польського народу і польського пілігримства» А. Міцкевича, виражала позицію масової свідомості, що здобувала зерна соціального досвіду в легендарній історії християнства і виходила з просвітительських уявлень про природну рівність людей. Вона передбачала мирний шлях поліпшення суспільного життя: усунення самодержавства як першопричини неволі народних мас, скасування кріпосного права, запровадження демократичного суспільства, соціальної рівності (без царя і панів), утворення федерації рівноправних слов’янських народів. «Книга буття...» стала першим політичним маніфестом прогресивної української інтелігенції, декларацією соціальних і національних прав слов’янських народів.

Товариство внаслідок доносу було викрите, а М. Костомарова разом із Т. Шевченком та іншими його членами заарештовано. Після річного ув’язнення в Петропавловській фортеці М. Костомаров був засланий під нагляд поліції до Саратова із забороною «служить по ученой части». У Саратові він перебував упродовж 1849 — 1858 років; працював секретарем статистичного комітету, перекладачем при губернському управлінні, був (до 1856 року) редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей», брав участь у роботі губернського комітету із селянських питань. Поряд із цим продовжує інтенсивно працювати над дослідженнями «Богдан Хмельницкий», «Бунт Стеньки Разина», «Очерки домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях». Час від часу в місцевих виданнях з’являються його історичні, економічні, етнографічні замітки та записи російських народних пісень (у 1862 році були опубліковані «Русские народные песни, собранные в Саратовской губернии А. Н. Мордовцевой и Н. И. Костомаровым»).

Навесні 1851 року Костомаров знайомиться з М. Чернишевським, з яким проводить довгі години, обговорюючи події тогочасного політичного життя. Будучи людьми протилежних політичних поглядів, вони, однак, ставилися з великою повагою один до одного й підтримували протягом тривалого часу дружні стосунки, доки події 1862 року, пов’язані із студентськими заворушеннями, не розвели їх остаточно.

У квітні 1859 він був запрошений очолити кафедру російської історії в Петербурзькому університеті як екстраординарний професор. У викладацькій роботі Костомаров ставив перед собою два головні завдання: висувати в дослідженні історичного життя на перший план роль народних мас, пізнання життя народу в усіх його виявах і пропагувати ідею федералізму як вільного об’єднання народів на рівноправних взаємовигідних умовах. Ці настанови, крім лекцій, що користувалися великою популярністю, були розгорнені ним у цілому ряді наукових праць 60 — 70-х років: «Начало Руси», «Две русские народности», «Черты народной южнорусской истории», «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада (История Новгорода, Пскова и Вятки)», «Вече и вечевое устройство в древней Руси» та інші.

60 — 70-ті роки взагалі були найпліднішим періодом у діяльності Костомарова. Поряд із В. Білозерським і П. Кулішем він бере активну участь в організації й виробленні програми першого українського журналу «Основа». На його «вівторках», де збиралися визначні представники науки і літератури Росії й України, велися дискусії з приводу звільнення селян, обговорювалися політичні, філософські й естетичні питання.

Як палка, діяльна натура Микола Костомаров у своїх наукових пошуках виходив на кардинальні питання сучасності, що викликало широку полеміку (заперечення теорії норманського походження Руської держави, спростування інспірованих польськими реакційними колами тверджень про українське козацтво як антидержавну деструктивну силу, полеміка з приводу самого факту існування окремого українського народу, обстоювання його права на шкільну освіту рідною мовою). У статті-листі до редактора «Колокола» О. І. Герцена, опублікованій 1860 року, Микола Костомаров представляє Україну як материк високої духовності, поетизує її національний спосіб життя як політичну цінність, що протистоїть деспотичному самодержавному началу.

 Після появи статті «Две русские народности», де Костомаров спробував визначити своєрідність рис національного характеру українців і росіян, російські шовіністичні кола, використавши окремі невдалі твердження автора, звинуватили його в «українофільстві» та сепаратизмі. Полемічні виступи Костомарова, в яких він розвивав ідеї, викладені раніше в програмі Кирило-Мефодіївського братства, дістали підтримку «Современника» і М. Чернишевського. І хоч у березні 1862 року у зв’язку з виступами студентів Петербурзького університету проти читання лекцій він звинуватив молодь у нігілізмі та «пошлому лібералізмі» й «розійшовся з радикальним крилом тодішньої російської інтелігенції, на чолі котрої стояв Чернишевський і Добролюбов, він фактично був і зістався їх товаришом по зброї в боротьбі із «старим режимом» Росії».

У 70 — 80-ті роки, інтенсивно працюючи в царині історичної науки (в цей час з’являються такі відомі його праці, як «Руина», «Мазепа», «Личность царя Ивана Грозного», «Русская история в жизнеописании ее главнейших деятелей» тощо), Микола Костомаров бере активну участь у громадському житті, зокрема у виробленні принципів університетської реформи та проекту заснування вільного університету, підтримує модне тоді захоплення жінок працювати в артілях, виступає як літературний критик, веде багаторічну полеміку щодо української мови й літератури («Малорусская литература» [ 16, С 241 ], «Мое украинофильство в «Кудеяре», «Малорусское слово [ 17, С. 413 ]», «Украинофильство» та інші.). Він відвідує місця історичних подій в Україні, у Пскові, Новгороді, Литві, бере участь в археологічних з’їздах у Києві й Тифлісі.

Незважаючи на погіршення стану здоров’я (особливо з 1875 року), Костомаров закінчує в 1885 році видання 12 томів «Актов Южной и Западной России», збирає матеріали з історії України, переробляє і доповнює свою магістерську дисертацію. У 1875 році, після смерті матері Костомарова, до Петербурга переїздить А. Л. Крагельська, яка протягом останнього десятиріччя стає дбайливою помічницею свого непрактичного і хворого чоловіка (повінчалися вони у травні 1875). Помер Микола Іванович Костомаров 7 (19) квітня 1885 року в будинку на 9-й лінії Василівського острова в Петербурзі і був похований на Волковому кладовищі. В труну його друзі поклали найвизначнішу його історичну працю «Богдан Хмельницкий».

Узагальнюючи вищесказане, зазначимо, що процес суспільно-історичного розвитку в Центральній і Південно-Східній Європі кінця XVIII — початку XIX століття характеризується тим, що формування націй тут тісно пов’язане з боротьбою за національне визволення, за визнання етносу основною ознакою і фундаментом утворення самостійної держави. Утвердження ролі народу як головної дійової сили історії, етнічного суверенітету, що становило провідну ідею національного відродження, було спрямоване проти політичного імперського централізму, який заперечував саме поняття етнічної своєрідності народів, що входили в державу, та утверджував пріоритет культури і мови переважаючої нації.

В активізації національно-визвольного руху та формування світогляду автора велику роль відіграла ідеологія Просвітництва, діячі якого виступили проти абсолютистської феодальної монархії, її деспотії, проголосивши ідеї республіканізму, рівності громадян перед законом незалежно від їх соціального ст